1. 1) Бекграунд нинішньої влади
2. 2) «Анатомія цькування»
3. 3) Хроніка та її учасники
4. 4) Дочка про батька
5. 5) Погляд в минуле як дзеркало справжнього

Ксенія Собчак - одна з найвідоміших жінок російського шоу-бізнесу, яка з недавніх пір трансформувалася в серйозного журналіста, а в цьому році і зовсім спробувала себе в ролі кандидата в президенти Росії, - представляє публіці дуже неоднозначний, але, в той же час, дуже цікавий фільм про політичне життя свого батька, Анатолія Собчака. Головний герой оповідання був не тільки першим мером Санкт-Петербурга, а й основоположником тієї Росії, в якій ми зараз живемо.

«Я люблю кіно» розбирається в тому, чому фільм, з поглядами якого погодяться небагато, все ж заслуговує на увагу.

1) Бекграунд нинішньої влади

Після того, як «Справа Собчака» було показано на «Кінотаврі» в якості фільму закриття, його перші глядачі розділилися в думці. І це не дивно: події і особистості 1990-х років складно остаточно укласти в умовному минулому, адже вони прямим чином мають продовження в сьогоденні. Якщо говорити конкретно про Анатолія Собчака, то навіть після його смерті присутність політика у нашій дійсності відчувається непрямим чином, адже Володимир Путін починав свою кар'єру як його заступник.

Мабуть, з цієї причини документальна стрічка показує досить про самому Собчака, але неймовірно мало про його спадщину.

2) «Анатомія цькування»

Саме цим словосполученням творці, в числі яких не тільки Ксенія Собчак, яка значиться як «автор ідеї», а й режисер Віра Кричевська, охарактеризували головний посил своєї картини. Двогодинний фільм наочно показує, як, прийшовши до тріумфу в оточенні, здавалося б, надійних людей, можна стати жертвою їх же інтриг і втратити все, в тому числі і довіру оточуючих.

3) Хроніка та її учасники

У картині прозвучать речі, які громадськість почує вперше. Зокрема, фільм рясніє фрагментами унікальних інтерв'ю, взятих у людей, так чи інакше пов'язаних з Анатолієм Собчаком і зіграли помітні ролі в останні роки його життя. В рамках процесу підготовки до фільму Ксенія Собчак взяла інтерв'ю у видатних державних діячів, в тому числі у Олексія Кудріна, Дмитра Медведєва, Анатолія Чубайса, Людмили Нарусова і Володимира Путіна.

Однак з досить тривалих бесід з настільки важливими персонами в фільм увійшли лише невеликі відрізки з їх спогадів. Це залишає відчуття того, що разом з вирізаними частинами інтерв'ю було упущено досить багато важливого. Тут народжується протиріччя: якщо для документальної стрічки тривалість о другій годині - це досить солідний хронометраж, то для того, щоб вмістити всіх задіяних у фільмі осіб і осягнути масштаби описаних подій - це мізерно мало.

4) Дочка про батька

Складним і суперечливим моментом у фільмі про Собчака є якраз те, що картину створила його рідна дочка, що, звичайно ж, означає неминуче наявність (може, і не спеціальних) історичних прогалин і суб'єктивного погляду на дії головного героя.

В цей недолік є і деяку перевагу: в рідкісні моменти фільму глядачі спостерігають не просто журналістське розслідування, а й зворушливе кінопосвященіе рано пішов батька і чоловіка (визнання Людмили Нарусова), в якому є любов і що збереглося через вісімнадцять років почуття непоправної втрати.

5) Погляд в минуле як дзеркало справжнього

Крім біографії окремо взятої фігури минулої епохи, важливі ключові моменти історії, про які йдеться у фільмі. Тут є і Серпневий путч, і політика шокової терапії, яка, за словами Собчака, вбила віру людей в демократію, і «найчесніші вибори» мера Санкт-Петербурга. На ці переломні для нас явища ніколи не буде сформовано єдиного погляду і оцінки, тому трактування Ксенії Анатоліївни також не викличе повсюдного схвалення, але зате спонукає до нового (або чергового) діалогу про те, чи існував для нас інший шлях з меншими економічними, соціальними і політичними потрясіннями чи ні.

При перегляді стрічки в пам'ять врізаються кадри з натовпами, які вірили в майбутнє своєї країни, голосно говорили про нього і виходили на вулиці, відстоюючи свої права. Після знайомства з картиною захочеться замислитися ще й про те, як же складно було простим людям, яким доводилося на ще не зруйнувати стару будувати щось нове і невідоме.

Можливо, головне, про що нагадує «Дело Собчака», це те, що в недалекому минулому мали на увазі під словом «демократія», до якої ми нібито втомилися прагнути.