Фото: Limelite

Тридцяти-з-чимось-річний Герман бере трубку в захаращеній квартирі: сонне ранок прорізає неспокійне повідомлення про те, що його брат, який живе десь на півночі Донбасу і керуючий бензоколонкою, раптово виїхав то чи в Берлін, то чи в Амстердам . Недовго думаючи (дуже недовго, і хотілося б, щоб довше), головний герой відправиться на малу батьківщину - розбиратися з залишеними братом справами і занурюватися в абсурдний світ рейдерства, "вирішував" і переораних ієрархій.

У всіх інтерв'ю режисер картини, Ярослав Лодигін, розповідає, що з книги Сергія Жадана висмикнув тільки одну смислове лінію, яка і висловилася в слогані "Дикого поля", - "Захищай своє". Ця нехитра думка буде буквально озвучена в кадрі і навіть виявить риму з війною на Донбасі (діалог з Марленом Владленович в поїзді про "ви що, думаєте, що вам тут все належить, раз ви тут народилися?"). Втім, заявляючи про одне сюжеті, режисер лукавить: у фільмі сюжету півтора. Недоварена половина - романтична, такий собі любовний трикутник, який, на жаль, нічого до образу головного героя не додає.

Втім, до образу головного героя ніхто нічого не додає - він абсолютно не змінюється по ходу фільму, теліпаючись в полоні у оточуючих його обставин. Його навіть забувають переодягнути по ходу сюжету, тоді як в літературному першоджерелі хоча б по змінилося гардеробу Германа можна було зрозуміти, що залишиться він на Донбасі надовго і з заправкою за томне і запилене літо (яке у Лодигіна, таке враження, стисло до декількох днів) встиг зростися цілком успішно, забувши про перспективної кар'єри "незалежного експерта" з гуманітарною освітою. Аморфна стабільність Германа особливо яскраво помітна в фіналі "Дикого поля", коли конфлікт вирішується "богом з машини" (буквальним, як нам потім покаже Лодигін), в результаті чого головний герой лише на частку відчуває коливання в своїй інфантильною особистості.

Фото: Limelite

Це головна, мабуть, проблема першої половини "Дикого поля" - в ньому практично нічого не відбувається, хоча заявка, здавалося б, гучна - розбирання навколо заправки в стратегічному місці, де перетинаються контрабандисти, далекобійники і юродиві. Жодна зі сцен фільму ні до чого не призводить, будучи окремо скроєним фрагментом, про приналежність якого до цілого мало хто піклується. Цілісність фільму забезпечує глядач, своїм знанням літературного першоджерела, - тим же, хто роман Жадана не читав, буде набагато складніше.

Режисерові явно не вистачає терпіння - не дивлячись на те, що з екранізації "Ворошиловграда" зникло багато другорядних персонажів - хтось помітно б утяжелил оповідання, а хтось, навпаки, надав би йому глибини, - дозволити собі затриматися трохи довше на що залишилися героїв у нього не вийшло. Тому іноді помітно не вистачає повітря між початком і кінцем сцени: глядачеві не дають емоційно підключитися до персонажів, забиваючи рецептори то рясними великими планами, то плутаним монтажем.

До середини другої половини картини постановнику стало не вистачати і смаку: еротична сцена під бадьору музику аж надто нагадує рекламу лікарських засобів на ТБ. А вогнедихаючий фінал більше схожий на рішення в стилі "ну давайте вже чимось закінчимо красиво", ніж на осмислений режисерський хід.

Втім, все це не позбавляє "Дике поле" статусу важливого для української індустрії фільму. Тут звелися ключові для кінематографа сучасної України люди: драматург Наталія Ворожбит стала співавтором сценарію (вона ж - автор п'єси " Погані дороги "І сценарію до" кіборг "), а оператором виступив Сергій Михальчук (володар призу Берлінале за роботу над" Під електричними хмарами "), за звук відповідав Сергій Степанський (лауреат" Золотої Дзиги ", наприклад, за роботу над фільмом" стрімголов "). Продюсуванням всій цій історії займається компанія, яка раніше робила, в основному, рекламу, а тепер зайнялася кіно (чи не єдиний приклад появи на індустріальному поле нових гравців за останній час, до речі). На нинішньому етапі розвитку української індустрії будь-який фільм і його вихід в прокат - кейс, гідний окремого розбору.

Фото: Limelite

І хоч назвати "Дике поле" вдалим режіссеркім дебютом не повертається язик, відмовити Ярославу Лодигіна в наявності місця в українській кінематографічній ієрархії теж не вийде. Зрештою, саме з його легкої руки і в результаті семи витрачених років його життя "Ворошиловград" отримав кіно-версію. Чи не досконалу, але наводить на цілком здорову думку про те, що, можливо, ми аж надто захопилися зведенням роману Сергія Жадана в культовий статус. Зрештою, будь-який літературний твір відкрито для інтерпретацій, і небо від цих тлумачень не падає на землю. І роман десятиліття за версією українського BBC не є ні в якому разі тут винятком.

У прокаті з 8 листопада.