Фото: www.facebook.com/operakiev

Аніко Рехвіашвілі - не нова для трупи Національної опери людина. У 2001 році вона поставила тут «Віденський вальс» на музику сімейства Штраусов, п'ятьма роками пізніше - балет «Даніела» київського композитора Михайла Чемберджі. За класику хореограф не ризикувати братися, обмежуючись рихтуванням балетних сцен в операх українських авторів і постановкою окремих танців. Погодившись зайняти місце свого іменитого колеги, Аніко відразу ж налаштувала проти себе балетоманів, яких цей вчинок обурив не тільки з естетичної, але і з чисто етичної точки зору. Однак її кандидатура цілком влаштувала керівництво головного оперного театру країни, який вважає, що врівноважений характер балетмейстера - саме те, що потрібно в скандальній ситуації.

Робота над постановкою почалася близько півроку тому. Аніко Рехвіашвілі, в общем-то, зробила правильний вибір сюжету згідно своїм можливостям. По-перше, по «Дамі з камеліями» Джузеппе Верді створив свою «Травіату» - одну з найбільш репертуарних опер, а тому вже сама назва здатне привернути як балетного, так і оперного глядача. По-друге, цей сюжет багаторазово використовувався іншими хореографами, з робіт яких можна було запозичити ідеї. По-третє, оскільки під цей балет немає спеціально написаної музики, можна взяти будь-яку, яка буде відповідати задумом. Судячи з усього, останній фактор настільки надихнув Аніко, що вона укомплектувала спектакль всім, що тільки прийшло на розум.

Фото: www.facebook.com/operakiev

По суті, забезпечити цілісну музичну сторону балетної постановки можна лише двома способами. Перший - за фактом стильової єдності, коли береться музика одного композитора або, хоча б, епохи (наприклад, Шопен або Лист у постановках на цей сюжет Джона Ноймайера і Фредеріко Аштона). Другий - за принципом кричущого контрасту (що, наприклад, дуже добре вдається Борису Ейфману, протиставляє класику симфо-року). Але київський хореограф перемішала музику шести абсолютно різних композиторів, підібрану, судячи з усього, виключно під настрій кожної окремої сцени і без урахування картини цілого.

Як і слід було очікувати, вийшов стильової вінегрет. Так, чинний Канон ре мажор барочніка Йоганна Пахельбеля супроводжує любовний танець на тлі пасторального задника, в псевдоімпрессіоністіческой манері малює прованських село. В цей час кордебалет жонглює глиняними глечиками і махає (ігноруючи застереження лікарів) запашними букетами лаванди перед самим носом вмираючої від сухот героїні.

Під різко зламані музику Першої частини Симфонії псалмів Ігоря Стравінського куртизанка з'ясовує стосунки з графом де Гизом і тут же на тлі картини бурі і лісового дощику з Шостої симфонії Людвіга ван Бетховена свариться зі своїм коханим. Ефект приблизно такий же, як якщо б частина картини Пікассо займали бурі ведмедики Шишкіна.

Взагалі, бетховенська музика становить левову частку вистави, як ніби постановники поспішають поправити історичну несправедливість, адже, як відомо, оперний і балетний жанри були ахіллесовою п'ятою віденського класика. Під симфонії, інструментальні концерти і навіть великовагові фуги композитора танцівники вальсують, люблять і вмирають. Під музику Бетховена танцює на балу і казна-звідки взявся Ференц Ліст, який потім, швидше за бурхливо диригуючи клавесином, ніж граючи на ньому, виконує - знову-таки - Бетховена.

Але все це квіточки. Ягідки - сама хореографія. Цитати з «Маргарити і Армана» Аштона, «Дами з камеліями» Ноймайера і «Манон Леско» Кеннета Макміллана - тобто, балетів, прямо або опосередковано пов'язаних з сюжетом роману Олександра Дюма - тут перемежовуються з пластикою театру Бориса Ейфмана. Сцена згвалтування (дует Марі і графа де Гіза) з її різкими конвульсивними рухами виглядає як мінімум дивно в оточенні деміфологізовані класики. Оскільки деякі номери вимушено затягнуті через музичної складової (чай, Бетховен мініатюрних симфоній НЕ писав), паузи доводиться заповнювати надлишкової пантомімою, пор де бра у всіх ракурсах і нескінченними шене. Уїдлива балетна прислів'я «забув порядок - переходь на шене» тут без жодних проблем покладена в основу драматургії.

Фото: www.facebook.com/operakiev

Прикро, що чудовим виконавцям - Наталії Лазебнікової в партії Марі і Яну Вані, виконуючого Олександра (імена тут за задумом хореографа змінені відповідно любовної драмі Олександра Дюма, що лягла в основу його роману) - не дають розвернутися. Кордебалет, покликаний лише відтіняти танець солістів, хвацько танцює посеред найінтимніших сцен. Цей «танець сорока солістів», крім того, здається вельми незграбним через рассинхронизации їх рухів. Божественна симетрія, так захоплюватися в «Баядерці» Наталії Макарової - останньому класичному балеті, поставленому на цій сцені - здається, начисто забута. Танцівники потіють і намагаються з усіх сил, та тільки ось встежити за десятьма одночасними танцями на сцені не здатний ніякої глядач.

Оцінювати роботу художника-постановника Наталії Кучер тут, мабуть, немає сенсу. Те, що хитромудра сецесія перемежовується з хвилюючим свіжістю імпресіонізмом і нудним реалізмом, а чоловіків змушують танцювати в сковували рух штанях, що годяться хіба що для вальсування - лише підпорядкування волі хореографа. Робота художника по світлу Ігоря Самарцев донезмоги проста - вимикати світло в кінці одного номера і включати на початку іншого. І так 21 разів. Чим не концерт в костюмах? До того ж оркестр під управлінням Олексія Баклана звучить неймовірно добре - в пику його більш титулованому начальству.

Фото: www.facebook.com/operakiev